Сучасні напрямки розвитку науки управління

План

1. Напрямки розвитку науки управління.

2. Гуманізація управління.

3. Феномен організаційної культури.

4. Інтернаціоналізація та глобалізація менеджменту.

 

Зміст та методичні поради по темі

   Під час самостійного вивчення даної теми  студенти повинні  вивчити сучасні напрямки розвитку науки управління.

    Сучасні тенден­ції у  розвитку науки управління пов'язані із принциповими змінами, що відбулися у характері функціо­нування і зовнішньому середовищі сучасних організацій. Ці зміни обумовлені процесами глобалізації, застосуванням сучасних ін­формаційних технологій, прискоренням змін у середовищі орга­нізацій, інноваційною спрямованістю та підприємницьким типом управління тощо.

   Те, що відбувається сьогодні в теорії і практиці управління, називають тихою управлінською революцією, її початок збігся зі вступом розвинутого суспільства в інформаційну стадію. На зміну класичному напряму в менеджменті приходить новий — індивідуально-інформаційний. Сутність нової філософії управ­ління визначається такими факторами: ставка робиться на самореалізуючу людину (на відміну від економічної та соціаль­ної); підприємство розглядається як живий організм, у якому люди об'єднані спільними цінностями, як клан; підприємство має весь час оновлюватися в постійному прагненні пристосува­тися до зовнішніх чинників, головним із яких є споживач.

   Важливий вплив на сучасну систему поглядів на менеджмент мав розвиток П. Дракером ідеї всезростаючої ролі фактора менеджменту в забезпеченні господарських результатів по­рівняно з традиційними для економічної теорії факторами ви­робництва: працею, землею і капіталом. Тезу про значення цьо­го четвертого фактора виробництва (на відміну від інших, не­замінного) вперше було сформульовано в праці "Концепція кор­порації" (1946), а потім і в інших його працях. До середини 90-х років він опублікував 24 праці з менеджменту.

  Дослідження протягом 70—90-х років процесу перетворен­ня знань у головну продуктивну силу привело до формулюван­ня ідеї про трансформацію сучасного суспільства в напрямку суспільства знань, яке стає результатом глобальних суспільних змін. Вплив цих змін, на думку вченого, буде здійснюватися за трьома напрямками.

    По-перше, головною соціальною групою в посткапіталістичному суспільстві стають "працівники, які мають передові знан­ня". У розвинутих країнах вони вже складають близько трети­ни економічно активного населення. На відміну від найманих робітників епохи капіталізму саме вони (завдяки своїм знан­ням), а не техніка, котра ними використовується, відіграють провідну роль у підвищенні продуктивності праці. До таких працівників, які мають унікальні для конкретної організації знання, належать експерти в галузі нових технологій, високо­освічені спеціалісти, професійні менеджери.

   По-друге, за умови впливу знань та інформації на роль ключових економічних ресурсів провідного значення для конкуренто­спроможності компанії набуває фактор менеджменту. Для та­ких організацій характерні децентралізація управління, кот­ра дає змогу швидко перетворювати інформацію про зміни на ринку в адекватні дії; постійне оновлення знань кожні 4—5 років; побудова управління не за принципом бос — підлеглий, а за принципом команди однодумців, у яких відбувається ро­тація співробітників за різними підрозділами і менеджери не командують працівниками, а надихають їх на продуктивну працю.Головним змістом праці менеджерів усе більше стає перетво­рення наявних знань у нові та раціоналізація внутрішньофірмових процесів створення, обробки й передачі інформації. Сьо­годні кваліфікація менеджерів є найважливішою перевагою будь-якої організації.

  По-третє, характерною рисою організацій суспільства знань є налагодження безперервного інноваційного процесу. Голов­ною дійовою особою в сучасних соціально-ринкових системах став підприємець.

   Нова філософія управління заснована на системно-ситуа­ційному підході. Головні  передумови успіху лежать не всереди­ні, а поза фірмою. Успіх залежить від того, наскільки вдало фірма пристосовується до зовнішнього середовища. Ситуаційний підхід є відповіддю на вплив зовнішнього середовища. Організаційні механізми пристосовуються до виявлення нових про­блем і вироблення нових рішень.

Втіленням нового підходу стало стратегічне управління, що передбачає доповнення планування потенціалу фірми розроб­кою її стратегії на основі прогнозів майбутнього стану середо­вища. Зміна ситуації вимагає зміни стратегії.

   В умовах активно мінливого ділового світу традиційний ме­ханізм наукового менеджменту виявляється все менш корис­ним і навіть непродуктивним. Іншими словами, якщо традицій­на наука зосереджувала свою увагу на аналізі, пророкуванні й управлінні, то сучасна займається безпо­середньо аналізом природи і динаміки непередбачених, неста­більних і нестійких систем, переносить акценти на хаос і складність.

   Першими, хто успішно спробував зробити практичні виснов­ки зі становища, що склалося, у сучасних умовах були японці. Вони раніш за інших почали активно децентралізувати великі фірми, скорочувати кількість рівнів управлінської ієрархії у фірмах, прискорювати на цій базі інноваційні процеси і підви­щувати ефективність, що сприяло зростанню продуктивності праці й посиленню позицій японських фірм на світовому ринку.

   Зміни, що відбулися у змісті управлінської діяльності під­приємствами, викликані розвитком внутрішнього і зовнішньо­го середовища їхньої життєдіяльності, дають підстави сформу­лювати ключові ознаки сучасної системи поглядів на менеджмент, або нової управлінської парадигми:

1) відмова від управлінського раціоналізму класичних шкіл менеджменту, в яких успіх підприємства визначається насамперед раціональною організацією виробництва продукції, зни­женням витрат, розвитком спеціалізації, тобто впливом управ­ління на внутрішні фактори виробництва. Замість цього на пер­ше місце висувається проблема гнучкості й адаптивності до по­стійно змінюваного зовнішнього середовища, яке характери­зується як сукупність змінних, що перебувають за межами підприємства і не є сферою безпосереднього впливу з боку його менеджменту. Значення факторів зовнішнього середовища різко підвищилося у зв'язку з ускладненням усієї системи су­спільних відносин, що становлять середовище менеджменту організації;

2) використання в управлінні теорії систем полегшує завдан­ня розгляду організації в єдності її складових частин, що непо­дільно пов'язані із зовнішнім світом. Головні передумови успі­ху підприємства знаходяться в зовнішньому середовищі (рин­ковому). Тому, щоб успішно функціонувати, виробнича система має виробити здатність пристосовуватися до змін у зовніш­ньому середовищі;

3) використання в управлінні ситуаційного підходу, відповід­но до якого вся організація всередині підприємства є не що інше, як відповідь на різні зовнішні фактори. Головною тут є ситу­ація, тобто конкретний набір обставин, котрі істотно вплива­ють на роботу організації тепер. Звідси випливає визнання важ­ливості специфічних прийомів, за допомогою яких визначають­ся найбільш важливі фактори, впливаючи на котрі можна ефек­тивно досягати мети;

4) визнання соціальної відповідальності менеджменту перед
суспільством у цілому і перед окремими людьми, які працю­ють в організації. Підприємство — це насамперед соціальна система, ефективність якої залежить від головного її ресурсу— людей.

   В умовах переходу України на інноваційний шлях розвитку економіки виникла нагальна потреба в розробці нових форм і методів управління, що дозволяють підприємствам адаптуватися до динаміки зовнішнього середовища, раціонально використовувати виробничо-ринковий потенціал, нарощувати конкурентні переваги і створювати на цій основі реальні передумови до забезпечення стратегічної стійкості.
Ринкові відносини призводять до серйозної зміни змісту та організації процесів управління, управлінської праці. Кардинальні зміни в технології виробництва і характер трудових процесів, зростання ролі людини в організації, глобалізація процесів в економіці, загострення конкуренції та інші явища і чинники призводять до необхідності трансформації парадигми менеджменту. Тому необхідно розгляд нової концепції менеджменту як інтегрованого, сучасного підходу до стратегічного, інноваційного та конкурентного управління на основі ефективного використання потенціалу сучасного менеджера і нових управлінських технологій.
   У зв'язку з цим виникає необхідність вивчення і освоєння напрямків розвитку сучасного менеджменту, націлених на вирішення проблем організаційно-економічного розвитку організацій, вироблення навичок постановки та вирішення проблем управління, розробку механізмів підвищення конкурентоспроможності.

    Системний підхід має власну специфіку. Існує два основних типи систем: закриті і відкриті. Закрита система має жорсткі фіксовані межі, її дії відносно незалежні від середовища, що оточує систему.
    Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім середовищем. Енергія, інформація, матеріали - це об'єкти обміну з зовнішнім середовищем через проникні межі системи. Відкрита система має здатність пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі і повинна робити це для того, щоб продовжити своє функціонування.
Керівники в основному займаються системами відкритими, тому що всі організації є відкритими системами. Виживання будь-якої організації залежить від зовнішнього світу.
   При системному підході будь-яка система (об'єкт) розглядається, як сукупність взаємопов'язаних елементів, що має вихід (мета), вхід, зв'язок із зовнішнім середовищем, зворотний зв'язок, у системі «вхід» переробляється в «вихід». Найважливішими принципами системного підходу на думку дослідників є наступні:
· Процес прийняття рішення повинен починатися з виявлення і чіткого формулювання конкретних цілей;
· Необхідне виявлення та аналіз можливих альтернативних шляхів досягнення мети;
· Цілей окремих підсистем не повинні вступати в конфлікт з цілями всієї системи;
· Сходження від абстрактного до конкретного;
· Єдність аналізу і синтезу логічного та історичного;
· Прояв в об'єкті різноякісних зв'язків і взаємодій.
   Процесний підхід описує функції управління як взаємопов'язані. Відповідно до даного підходу управління - це процес, що складається з взаємопов'язаних дій - функцій управління. Кожна функція в свою чергу представляє собою процес, що складається з взаємозалежних дій.
    Таким чином, процес управління є сума всіх функцій (прогнозування і планування, організації, координації, регулювання, контролю).
   Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається конкретною ситуацією. Оскільки існує безліч факторів, як у самій фірмі, так і у зовнішньому середовищі не існує кращого єдиного підходу управляти об'єктом. Найефективнішим методом, який відповідає даною ситуацією, максимально адаптований до неї.
   Центральним моментом ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретний набір обставин, які сильно впливають на організацію в даний конкретний час. Через те, що в центрі уваги виявляється ситуація, ситуаційний підхід підкреслює значимість «ситуаційного мислення». Використовуючи цей підхід, керівники можуть краще зрозуміти, які прийоми будуть більшою мірою сприяти досягненню цілей організації в конкретній ситуації.
    Методологію ситуаційного підходу обгрунтовують як чотирьох кроковий процес:
1. Керівник повинен бути знайомий із засобами професійного управління, які довели свою ефективність (розуміння процесу управління, системного аналізу, методів планування і т.д.).
2. Кожна з управлінських концепцій і методик має сильні і слабкі сторони. Керівник повинен уміти передбачати ймовірні наслідки, як позитивні, так і негативні.
3. Керівник повинен уміти правильно інтерпретувати ситуацію. Необхідно правильно визначити, які фактори є найбільш важливими в даній ситуації і який ймовірний ефект може спричинити за собою зміни однієї або декількох змінних.
4. Керівник повинен уміти пов'язувати конкретні прийоми, які викликали б найменший негативний ефект і приховували б найменше недоліків, з конкретними ситуаціями, тим самим забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом в умовах існуючих обставин.
    Таким чином, ситуаційний підхід розширює практичне застосування теорії систем, визначивши основні змінні, які впливають на організацію. Ситуаційний підхід часто називають «ситуаційним мисленням». З точки зору ситуації «кращого способу» управління не існує.
    Зазначені підходи спрямовані на синтез і розвиток розроблених раніше поглядів основних «шкіл управління», а також на розробку нових уявлень про управління. У зв'язку з паралельним існуванням ряду підходів загальний спектр сучасних теоретичних і прикладних розробок надзвичайно широкий і різноманітний. Результатом цього є фактично вичерпний охоплення сучасними дослідженнями всіх основних проблем управління. Разом з тим ситуація в даній області - саме в силу труднообозримой числа концепцій, підходів, шкіл, трактувань - таїть і певні труднощі. Це труднощі узагальнення, синтезу результатів.

    Дослідники виділяють основні тенденції сучасного етапу розвитку теорії управління. Перша пов'язана з наданням більшої, ніж раніше, значущості матеріальної, технологічній базі організацій в плані управління нею. Величезну роль у цьому плані зіграла «комп'ютерна революція», яка створила якісно нову за своїми можливостями технічну базу управління, а також інші великі досягнення науково-технічного прогресу.
Друга, ще більш потужна тенденція полягає в подальшій демократизації управління. Зараз вже не підлягає сумніву, що майбутнє менеджменту - за демократичними «партисипативного» (соучаствующее) формами управління. Залучення персоналу до виконання управлінських функцій є головна умова для дії фундаментального соціально-психологічного феномена, що позначається поняттям «розморожування потенціалу групи». Простіше кажучи - це механізм повної реалізації потенціалу організації для управління нею, перетворення її з об'єкта управління в суб'єкт самоврядування.
    Третя тенденція - інтернаціоналізація менеджменту і бізнесу і породжені нею нові проблеми управління. Це, наприклад, проблема крос-культурного перенесення принципів і форм управління, проблема врахування національних менталітетів у сфері управління та ін
    На думку більшості дослідників, всі ці та інші тенденції призвели до того, що сьогодні сформувалася нова парадигма управління. Вона позначається, як «тиха управлінська революція», а її ключовими рисами є такі [17, 187]:
1. Відмова від управлінського раціоналізму класичних шкіл менеджменту, що складається в переконанні, що ключ до успіху управління лежить в правильній дії на внутрішні чинники організації. Замість цього на перший план висувається проблема гнучкості й адаптації до постійних змін зовнішнього середовища. Остання диктує стратегію і тактику управління, визначає структуру організації та форми управління нею.
2. Використання в управлінні теорії систем дозволило не тільки сформулювати новий погляд на організацію як «органічне ціле», що має свою логіку і закони, а й виділити ряд універсальних змінних будь-якої системи, контроль за якими становить основу ефективного управління.
3. Ситуаційний підхід до управління, що становить домінанту сучасної теорії і практики управління. Головна його теза - вся організація всередині підприємства є не що інше, як відповідь на різні за своєю природою впливи ззовні.
4. Визнання соціальної відповідальності менеджменту як перед суспільством у цілому, так і перед індивідом, що працюють в організаціях. Найважливішою характеристикою менеджменту на сучасному етапі є орієнтація на нову соціальну групу в організаціях - когнітаріат. Він вже не може розглядатися як тільки один з економічних чинників, а трактується як ключовий ресурс, ефективне використання і нарощування якого стає самою основною задачею менеджменту. Ці та інші положення є основними принципами сучасної теорії управління.
    Таким чином, процеси глобалізації суспільного життя, що відображають постійно зростаючу взаємозалежність країн і регіонів, стають головним чинником, що визначає розвиток теорії та практики управління в сучасному світі.

    Вплив глобалізації викликало необхідність пошуку нових підходів до управління компаніями різного напрямку діяльності.
    Так, з позицій стратегічного менеджменту для компаній сьогодні дуже важливо навчитися працювати одночасно в двох вимірах - у системі глобальної світової економіки і політичної роз'єднаності. Дослідники стверджують, що межі сучасного менеджменту більше не збігаються з державними кордонами. Усунення торгових бар'єрів між державами, створення нових ринків, зростаюча конкуренція привели до того, що сьогодні сучасні компанії працюють не на регіональні чи національні ринки, а на глобальний, при цьому прийняті управлінські рішення, як в комерційній, так і в некомерційній сферах, все в більшою мірою визначаються інтересами самих компаній, а не політичними інтересами держави. У зв'язку з цим основною запорукою зростання і безконфліктного співіснування стає партнерство різних типів, а не пряме володіння, примус і контроль.
На думку більшості дослідників, у сфері виробничого менеджменту постійно зростаюча конкуренція з боку іноземних виробників сприяла зниженню рівня витрат і більш гнучкого взаємодії зі стрімко мінливого зовнішнього середовища. В маркетингових стратегіях пріоритетним напрямком стали розробка нових товарів і постійні інновації, пов'язані з підвищенням рівня обслуговування споживачів. Терміни створення і виведення на ринок новинок при цьому різко скоротилися.

Однією з найбільш сильних тенденцій розвитку сучасного менеджменту є посилення процесу наділення владою співробітників, їх залучення до процедури прийняття рішень . Традиційна модель, коли менеджер контролює працівників, в умовах високотурбулентной зовнішнього середовища перестала бути ефективною. Під наділенням владою мається на увазі не стільки передача владних повноважень, скільки оцінка потенціалу працівників та її розкриття. У співробітників зростає потреба в довірі, спілкуванні, у зв'язку з чим зростає значення особистих контактів персоналу, що дозволяє зрозуміти, чого чекати один від одного. Особливу важливість в умовах інформаційної революції і введення системи трудових відносин, при якій співробітники працюють спільно, але не разом, набуває адекватне інформування кожного працівника, особливо про зміни. Найціннішим активом будь-якої компанії XXI століття стають працівники розумової праці та їх продуктивність. Найбільшою і швидкозростаючою групою персоналу в категорії працівників розумової праці стають «нові службовці», які займаються не тільки інтелектуальною працею, але і фізичним, гармонійно поєднуючи їх.

Питання для самоконтролю знань

1. Назвіть напрямки розвитку науки управління.

2. Обгрунтуйте поняття гуманізації управління.

3. Опишіть феномен організаційної культури.

4. Поясніть поняття: інтернаціоналізація та глобалізація менеджменту.

​